Зимові Карпати — 2010, звіт від Роми
Про думки і причини…
В сонячні дні на заході мого міста замість лінії горизонту видніються силуети карпатських вершин. Десь вищі, десь нижчі, від жовтня по квітень вкриті шапками снігу, виблискують вони на сонці, манять показною недосяжністю (скільки не гуляй туди-сюди, а горизонт ближчим не стане!), і заставляють думати про хороше, добре, вічне… Але зазвичай з різних причин вибратися з наплечником в Карпати швидше травня всеодно не виходить, тому відкриття туристичного сезону на початку місяця лютого (ох, неспроста так названого!) цього року стало приємним винятком. Винятком, про який варто розказати детальніше 🙂
Влітку похід починається з перших кроків запорошеною дорогою чи мокрою від роси травою. Холодна пора року ставить на порядок вищі вимоги до спорядження, тому ще вибираючи взуття, розпаковуючи нарешті давно куплені бахіли, приміряючи термобілизну і т.д. подумки вже витоптував стежки в глибокому снігу 🙂 Але не про це варто писати. Закуповування продуктів згідно списку, пакування наплечника, вокзал, квитки, рахівський поїзд, реєстрація на КПП, «американські гірки» в машині на лісовій дорозі — все як завжди, звично-рутинно-приємно. Ну хіба ще круглий місяць і «хоч голки збирай» м’яке відсвічування снігу не передати на фото…
День перший. Аккліматизація
Поселились ми в кімнатці без електрики, зате з пічкою і просторими лежаками в два поверхи. Зранку, готуючи сніданок, дізнаємось що вода в місцевому колодязі начисто замерзла… А в нас тепло 🙂
Після обов’язкової ранкової зарядки та не менш обов’язкового сніданку ми зібралися на прогулянку для аккліматизації. А ось і привід для першого групового фото! Далі зліва направо: Слава, Зденка, наш керівник Шумбасов Ніколай Іванович, Оля, Андрій, Роман, Льоша. Кожен отримав по одній лижній паличці — потрібно звикати ходити з ними. Зізнаюсь чесно — виявилось дуже зручно, особливо коли провалюєшся в глибокий сніг або просто потрібна ще одна точка опори під час підйому/спуску.
Пройшовши кілька хвилин дорогою до Петроса зустріли доволі велику групу туристів. Добре екіпіровані, з важкими наплечниками, вони прямували на ночівлю в палатках під Петросом, і далі — на вершини 🙂 Що ж, щасливої дороги! Ну а нам пора було підніматися направо в ліс. Тихо, на такій висоті вітру немає, подекуди висять клаптики-хмарки тумару, небо монотонно сіре, і ми — як в казці… Серед віковічних сосен вчилися правильно ставити ногу, коли треба — забивати її в сніг (у лісі на м’якому все дуже гарно і легко получалося), страхуватися палкою, ну і просто гуляли.
На одному з відпочинків на фотосесію ми знайшли пеньок недавно спиляного дерева. Виявилось що йому було 120 років… Шкода звісно лісу, йому і так немало дістається від стихії, але дерева виростають нові, деколи навіть на тих самих пеньках 😉 А от зі зрубів будують доволі непогані будиночки.
Хто знає, скільки всього бачили ці стіни, кого захистили від непогоди, комусь можливо навіть домом служили? Але «Ніхто не вічний під карпатським небом», і ніщо не вічне, хіба самі небо і Карпати… Тож нема часу сумувати, перекусили (до речі, чомусь після думок про вічність завжди хочеться їсти ;)), пофотографувалися, і пора повертатись.
Додому йдемо по своїх чітко видимих слідах, тому можна розслабитись і розтягнутися… Та ми щоб не марнувати час вчимося правильно балансувати на колодах. Здається навіть виходить 🙂 Ніколай Іванович, дякую за урок!
Так пройшов перший день, ми відчули себе в горах, надихались лісом, і почали очікуючи поглядати в небо: що принесе нам день завтрашній? Як там, вище хмар?
День другий. Петрос
Прокинулись ми уже з новими сусідами: вночі в нашому будиночку поселилася велика група з одеського турклубу «Романтик». Зранку не гаючи часу вони почепили на імпровізовану щоглу свій прапор, розбились на 3 групки, одягнули лижі та почали освоєння прилеглих територій 🙂
А в нашій програмі — Петрос. Хоча з неба падає сніг, проходимо вчорашньою дорогою далі по на диво чітких слідах. Нарешті я дізнався де обходиться доволі марудний серпантин в лісі! 🙂 Залишивши його спочатку зліва, а далі і зовсім позаду, виходимо на відкриту місцевість. Підйом стає трохи стрімкішим, а значить колиби що під Петросом вже недалеко. Тут помічаємо ще одну групу туристів (на жаль не пригадую з якого саме міста), яка весело спускається нам назустріч. Як виявилось, саме вони прокинулись/вийшли раніше і вже встигли протоптати для нас (халявщиків ;)) стежку. Що ж, віддячуємо їм чеськими цукерками, і заодно дізнаємось що вони відмовились від сходження через погану погоду. Трохи стривожені, продовжуємо свій шлях, і через 10-15 хвилин перед нашими очима постають гуцульські колиби, і навіть цілий карпатський високогірний готель 🙂
Всередині було доволі затишно і тепло, правда побачили що пічка топиться «по чорному», тобто без димаря і вирішили обійтися гарячим чайком з термосів. Так і не дізналися чи є дрова в турботливо підписаній сусідній будівлі… Зате почули дещо поважливіше: на Петрос сьогодні підніматися не будемо, однозначно. Глибокий сніг, вітер, погана видимість, зледенілі ділянки, про які нам розповіла попередня група — все виходило на те, що навіть у випадку успішного сходження часу спуститися до темноти вже не залишиться.
Що ж, залишивши Альошу з рюкзаками в будиночку, піднімаємось хоча б на перевальчик перед самим Петросом. З цього місця по гребеню і далі — тільки вгору, до вершини. Але нам, на жаль, її і близько не видно — тільки окремі великі каміння і зубці скель вириваються з туману (чи то вже хмар?). Тому нам сьогодні не вгору. Подумки вирішивши обов’язково колись сюди повернутись, піднімаємось на гірку поруч — так званий «жандарм», охоронець гори. Тут Ніколай Іванович за допомогою лижної палки доволі наочно показує нам що таке снігові карнизи, і пояснює їх небезпеку. У вільні хвилини вдається зробити кілька сіро-білих 😉 фото, на яких без збільшення потім буде важко щось розібрати…
Спускаючись до колиб Слава помічає в снігу палатку. Навколо неї немає жодних слідів, нам стає цікаво і тому підходимо ближче. Поки я думаю хто ж і як давно міг її тут залишити, виявляється що це звичайний камінь 🙂 Щоправда незвичайно схожий за формою на купол високої палатки, такий собі пам’ятник, або може просто закам’янілий намет з доісторичних часів? Згадується фраза з історії про екстремальний похід Чорногорою Снежный плен «Здесь круглых камней не бывает!». Виявляється, таки бувають…
Вже практично на підході до «готелю» зустрічаємо трьох білорусів. Обмінявшись з ними привітаннями та міркуваннями з приводу погоди 😉 наша група повертається в будиночок.
Відновиши сили салом з шоколадом 🙂 починаємо спускатись вже добряче протоптаною стежкою додому. Трохи шкода повертатися з нічим, але тут примхлива карпатська погода дарує нам ще один сюрприз. Раптово розходяться хмари, стихає вітер, і на небі трохи вище сонця перед нами у всій красі відкривається величний Петрос.
Це були ще одні 30 хвилин казки. Темні сосни мовчки тримали небо, хмари здавались продовженням снігу, сонце заплуталось десь між схлом та розлогим гіллям… Тепер важко віриться, але неподалік навіть почувся спів якоїсь місцевої пташки 🙂
Якось чисто механічно недоречно згадувалось що вершинка справа від Петроса зветься Петросул, і що підйом з її боку набагато пологіший. Мабуть, мозок за звичкою шукав орієнтири в навколишньому просторі. Просто всюди навколо нас було красиво: сосни вище нас, сосни під нами, небо вгорі — і небо збоку… Незрозуміло було куди йти, та й навіщо, так добре було б залишитись 🙂
Байдуже, що наші сліди тоді не простягнулись до самої вершини. Байдуже що і тут, трохи нижче, їх замело наступного дня. Зате Петрос такий буде з нами вже назавжди.
Але погода річ мінлива, ось гори знову закуталися хмарами, ми попрощалися з Петросом (До зустрічі!) і продовжили свій шлях додому…
День четвертий. Говерла
У вівторок ми катались на лижах та набиралися сил. В середу зранку спеціально прокинулись раніше, в пришвидшеному режимі зробили зарядку і поснідали, але всеодно виявилось що одеська група саме цього дня також вийшла підкорювати Говерлу, причому на цілу годину швидше за нас. Ну що ж, чергове групове фото і піднімаємось…
Дорогою йдемо в основному слідами одеситів, лише деколи доводиться топтати стежку самим, скорочуючи шлях. Погода хороша, сонце, але падає сніг, невеликий вітер гуляє десь над соснами. Видно група перед нами також йде з хорошим настроєм, бо зустрічаємо на снігу смайлик =), намальований лижними палками. Одягаємося тепліше вже аж перед виходом на полонину…
З полонини ми бачимо перед собою доволі високу гору, вкриту хмарою сніжного пилу. Невже Говерла? Та ні, схили надто вже пологі… І тут в розривах хмари справа помічаємо темні ділянки (земля?) і здається навіть чітку тінь. Оце Говерла. І нам туди 🙂 А перед нами значить Говерляна… Що ж, піднімаємось з полонини направо в ліс, одягаємось потепліше, п’ємо чай і починаємо найекстремальнішу частину нашого походу. Тут я, треба зізнатися, роблю першу помилку, не вдягнувши одразу лижні окуляри. Потім просто не залишиться часу чекати поки вони відпотіють. Ну і нехай, наступного разу точно пам’ятатиму.
Отже, ми покинули зону лісу і вийшли під пронизливий західний вітер. Тут уже було не зовсім зрозуміло (та й не важливо) чи сніг падає з неба, чи його просто піднімає з землі, щоб перенести кудись у Прикарпаття… Окремі пориви вистояти допомогали лижні палички, забиті в протилежний вітру бік. Сніг під ногами подекуди ще провалювався (влітку тут ростуть півметрові кущики, мабуть ми йшли прямо по них), але вже попадалися і тверді/слизькі ділянки. Саме тоді знову побачили і обігнали одеситів — їхні групи були більшими, тому рухались повільніше. Пізніше ми дізналися, що вони відмовились від сходження через погодні умови (загубити кого-небудь при такій видимості простіше простого, а докричатися щоб потім знайти — неможливо через вітер), або може просто вирішили дочекатися кращої погоди… В нас часу чекати не було, та й група була значно меншою, тому ми йшли вперед до будиночка.
Будиночок виявився мальовничим 🙂 Хоча стіни, балки, стеля — практично все навколо було вкрите товстим шаром конденсату (через що дуже легко було уявити себе в холодильнику ;)), зате тут був захист від вітру. В будиночку зустріли ще одну групу білорусів (не тих що позавчора йшли на Петрос). Вони також відмовились цього дня підніматись вище, тому попросили їх сфотографувати, побажали нам щасливої дороги і пішли в сторону Лазещини. А ми залишились відмахувати руки, відігрівати рукавички, трохи смішно надуваючи їх, відпоюватись чаєм і набиратись сил з шоколаду і сухофруктів. Ковбасу-сало на такому холоді навіть не хотіли пробувати, а хліб просто замерз… Тут я вперше витягнув з куртки свої лижні окуляри, і виявив що вони запотіли. Що ж, почепив на голову, хоч вже розумів що їх роль буде швидше декоративною :\ Зденка вирішила залишитись почекати нас в будиночку, Ніколай Іванович розповів їй як правильно грітися і що казати якщо завітають гості. А в нас довго відпочивати часу не було, взяли рюкзаки, одягнули рукавички, позатягували капюшони і вперед — до найвищої вершини України.
На Говерлу йдемо швидко, по можливості слід в слід, не розтягуючись. Вітер лютує, видимість десь метрів 50, сіре небо переходить в сірий сніг… Один орієнтир, одна думка — вверх і вперед, зрештою це зараз майже одне і те ж. Там де твердо/слизько ноги забиваються погано, ковзають, лижна палиця стає зовсім рідною. Важко, збивається дихання (не забувати вдихати носом!). Часу якось ніби не існує, простір теж якийсь специфічний, дурні питання типу «Ще довго?» просто не мають змісту. Начебто десь мали бути висотні стовпчики, але вони чи то збоку, чи то під снігом… Короткі відпочинки дають можливіть відвернутись від вітру (опираючись на палицю на випадок різкіших поривів), але просто так стояти не можна — холодно. І ось, коли вже здається закінчуються сили, схил стає пологішим. Напевне це може означати тільки одне. Чи все ж таки були якісь ще пологі моменти на підйомі з цього боку? Ну нехай пологі, але ж вже практично рівно… Попереду з сірого ніщо виринає високий хрест, остаточно розвіюючи всі сумніви. Ми на вершині! Тут, зараз, вище нас тільки оцей засніжений хрест, стелла, і саме небо.
На Говерлі ходимо наче астронавти по поверхні місяця, пригинаючись, опираючись палками, ніби не довіряємо гравітації. Здається тут зібрані не тільки всі землі України, а й чимало снігу і всі вітри сусідніх областей 😉 Але тепер принаймні до вітру можна обертатись як завгодно, а коли будем спускатися він вже дутиме з лівого боку (ще один плюс того що ми повертаємось :)) Слава швиденько робить кілька знімків, трохи відмахуємо руки і починаємо спуск.
Технічно спускатися важче ніж йти вверх. Видимість і далі погана, крім того в стрімкіших місцях не завжди видно що чекає за схилом. Повертаємось в основному по своїх слідах, хоча зрештою я завжди йду за керівником, тому сумнівів в правильності дороги не виникає. Зате коли слизько доводиться трохи падати. Добре що Ніколай Іванич пояснив що падати треба виключно на бік, а не на попу, щоб не з’їхати. Погано що колись раніше не навчився «глиссировать» — тепер цей трюк був би дуже доречним. Особливо думати часу немає, це вже потім до цього моменту згадуватиметься пісенька Люмена («Если твоё сердце тащит тебя за собой далеко… Далеко… Падать не больно — вставать легко!»). А покищо — вперед, тільки стараюся ступати де м’якший сніг (легше вбити п’ятку вглиб), іноді де важче іду зовсім боком — трохи повільніше, але що ж… Чи то втома, чи холод (хоч ніби не відчувається, але мабуть є) дається взнаки — після чергового падіння ловлю себе на підступній думці «А як добре було би ще трошки посидіти собі тут на камінчику відпочити». Брр… Вперед!
Зрештою в якийсь момент зліва від нас з-під снігу виринає такий жаданий будиночок. Привітні стіни зустрічають все тим же конденсатом. Зденка виглядає мало не щасливішою за всіх (разом сходження і спуск знов до будиночка зайняли годину, мабуть чекати в невідомості було теж не солодко). Божественний чай з термосів, твердий як скло шоколад, солодкі цукерки, веселі танці — відмахування кінцівок («Проверьте — все двигается?»). Так тихо і спокійно… До зони лісу ще трохи повертатися, але це вже не важко і не важливо — ми підкорили Говерлу 🙂 Збиваю іній з спинки рюкзака і закидую в нього все що ще треба нести. В фоновому режимі чую розповіді Зденки про те що ніякі гості не приходили, а вона грала в футбол банкою від згущонки 😉 Пакуємся погерметичніше і виходимо, закривши за собою двері, щоб не намело снігу всередину… А — мало не забув! — списибі цьому дому, і спасибі тому хто його будував (до речі, всього кілька років тому). Не сумніваюся, що ці стіни вже врятували не одне життя, ну а нам просто морально дуже допомогли…
На цьому етапі особисто я вже включив автопілот, тому пригадаю небагато. Спустившись до зони лісу ми виявили що погода трошечки покращилась, і вже чітко видно Говерляну і підйом від неї на Говерлу. Тудою ходять з Заросляка… Тільки тепер Ніколай Іванович розказав що в нього на Говерлі почали пропускати сніг старенькі бахіли (мабуть вони ще Кавказ пережили!). Трохи дивно було чути, що не тільки в нас-молодих бувають проблеми, навіть на мить захотілося задушити в собі маленького егоїста. Все ж таки аж до цього моменту він думав не тільки за себе, а за цілу групу… Ще ми вперше почули що могли й повернути назад через непогоду, але поєднання нашої гарячої крові (ми ж на Говерлу сюди приїхали!) і досвіду керівника таки дозволило здійснити задумане 🙂
Додому спустилися вже добре протоптаною трасою (ми туди, і всі одесити туди і назад) точно в планований час. Думалося про щось глибоко особисте, хтось ще встигав вчитися з’їжджати на місцях де стрімкіше (то саме «глиссирование»), зимовий ліс закутувався в тихий вечір, згадалося що треба подзвонити рідним… День видався багатий на враження, а останні 6 годин взагалі ніби вмістили в себе з цілої зими по шматочку. Третє лютого, найдовший (для нас) день найкоротшого (взагалі) місяця, закінчилось в теплому будиночку під мерехтіння свічки, тріск дров в пічці та пізні аккорди невтомної гітари.
День п’ятий. Козьмещик — Яблуниця
Останнього дня ми нарешті здогадались зафіксувати на фото нашу ранкову зарядку на снігу. Навряд чи багато хто зможе заставити себе повторити це вдома 😉 Потім зібрали все-все в наплечники, подякували дому та його власнику, і вирушили до Лазещини на КПП.
Йшли легко (завжди по рівному або вниз), хто з лижами, а хто і на лижах 😉 Свіжим ранковим повітрям хотілось дихати на повні груди, ласкаве сонячне проміння нашіптувало щось про весну, місцевий сніговик з букетом показував правильну дорогу до цивілізації… Таке неспішне повернення (для мене) завжди чомусь носить філософсько-тужливий відтінок.
Але ось прийшли до КПП. Перед нами Лазещина, центральна траса, з-за лісу виглядає красень Хом’як, а десь там, під ним — Яблуниця, куди нам треба переїжджати. А далі — лижі, спуски, підйомники, більярд, теніс, цивільні обіди зі всіма приборами… Але це вже зовсім інша історія 🙂
Наостанок хочу включити кілька фото з Буковеля, на яких гарно видно місця де ми були. Зліва Говерла, справа Петрос, трохи нижче них схований в лісі Козьмещик, де ми жили 4 дні. А вище них — тільки небо 🙂
Величезне спасибі Шумбасову Ніколаю Івановичу за організацію подорожі, досвідчене керівництво групою, за те що вчив і навіть виховував, за пісні під гітару і просто цікаві історії. За все 🙂 Також дякую хлопцям і дівчатам з якими були там разом. З вами було весело, надіюсь ще зустрінемось!
«Прощайте вы, прощайте,
Писать не обещайте,
Но обещайте помнить
И не гасить костры
Да после восхождения —
До будущей горы»
Юрий Визбор
Карпати — 2010
Інші фото, відео з цієї подорожі дивіться тут.
One Response to “Зимові Карпати — 2010, звіт від Роми”
pv2 on 31 Авг 2010 at 14:04 #
Даже удивительно, что никто до сих пор не откликнулся.
А мне очень нравится — и язык, и слог, и фотки!
Отлично, Рома!
Ходи дальше, пиши больше. 🙂